[]
[]
[]
[]
[]
[]
[Web Creator] [LMSOFT]
Ми завжди звикли слухати мелодію великих дзвонів нашого головного храму – Ужгородського кафедрального собору.

Та того суботнього ранку вони звучали надто сумно. Невдовзі по місту рознеслася печальна звістка – після короткочасної, але важкої хвороби упокоївся в Бозі парох собору, всіма любимий духовний отець Іван Лелекач. У це важко було повірити, бо ще не так давно, у неділю він стояв, як завжди, біля престолу головного храму, відправляючи службу Божу, а потім спішив до вірників села Глибоке, аби й з ними спільно молитися і воздати хвалу Господові. Та чорна корогва на порталі собору, що погойдувалася на слабкому вітрі, і портрет з чорною стрічкою стверджували цю сумну істину – перестало битися серце одного з вірних слуг Церкви Христової, в якого нелегким був життєвий шлях.

Отець Іван Лелекач народився 9 липня 1924 року в селі Ляхівці Ужгородського району в селянській родині. По закінченні Ужгородської гімназії у 1942 році, а потім по завершенні богословських студій 14 вересня 1047 року єпископ-ординарій Теодор Ромжа висвятив його в духовний сан,направивши помічним священиком в село Люту Великоберезнянського району до отця Юлія Іванча.

Невдовзі о. Юлія ( тестя о. Івана) заарештували КДБ. Згодом така ж доля спіткала і молодого духовного отця Івана Лелекача. «Трійка» засудила о. Івана до 10 років позбавлення волі. Поневірявся в таборах Сєвєроуральська, Колими, Комі. Та велика віра у Христа Спасителя вселяла надію про торжество правди, а безмежна любов до Пресвятої Діви Марії, про заступництво якої він не переставав молитися вдень і вночі, допомагала йому у важкі часи й принесла довгождану волю.

4 січня 1955 року о. Іван був звільнений і повернувся в рідний край. Працював на ряді підприємств; але душпастирське покликання ніколи не покидало його. Потаємно продовжував задовольняти потреби вірників. Після легалізації Мукачівської греко-католицької єпархії єпископ-ординарій Іван Семедій призначає отця Івана парохом кафедрального собору та духівником с. Глибоке, вірникам якого в числі перших влада повернула храм Господній.

І настав той сумний день 30 листопада – прощання з отцем Іваном. Зранку численні вірники з Ужгорода та області прийшли до Кафедрального собору, аби провести в останню путь дорогого їм отця. Поміщенні в соборі його земні останки утопали в квітах та вінках.

Владики Іван Семедій та Йосип Головач й алтарні брати отця Івана (як греко- так і римо-католики), відправили спільно з вірниками запокійну службу Божу чин похорону священика і панахиду, провели його до місця вічного відпочинку, молячи господа упокоїти його благородну душу, сотворити йому вічну пам’ять та блаженний спокій.



Стаття з газети Новини Закарпаття,
яку підготували духовні отці Мукачівської греко-католицької єпархії, вірники
Підготував для сайту МО «Голос Серця» Л.Ю.І.



  

Отець Андрій Тилищак,  народився 10 січня 1900 р. в сім’ї  хліборобів Михайла Тилищака й Анастасії  Головач у с. Нірпазонь (Угорщина). Після здобуття початкової освіти в рідному селі в 1912 р. за різних обставин здобував освіту в Ужгородській, Ніредьгазькій (Угорщина) гімназії та в гімназії м. Нодькаллов (Угорщина), в якій отримав середню освіту у 1921 р. Після розгрому Австро-Угорощиниу 1920 р. Закарпаття одержало статус автономії у складі Чехословацької Республіки.


Місце для фото



Батьки не хотіли, щоб Андрій вчився на священика. Але 1923 р. поступає в Ужгородський Богословський ліцей. 31 січня 1928 р. в селі Кібляри одружується з місцевою жителькою Оленою Слук, яка згодом народить  йому 5 дітей.12 лютого тогож року єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей на свято Трьох Святителів у каплиці Богословського ліцею уділив святу Тайну руко положення : Стефану Бендасу, Констянтину Ковачу й Андрію Тилищаку. Після висвячення єпископ призначає о. Андрія парохом ус Брустури (в 1946 р. перейменовано у с Лопухів) Тячівського р-ну. З 19 грудня 1929 р. працює парохом с. Нягово (в 1946 перейменовано у с.  Добрянське), а з 1934 р. був парохом у с. Дунковиця іршавського району. Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії в м. Хусті Діонісії Няраді, єпископ Крижевацький у жовтні 1938 р. призначив о. Андрія тимчасовим адміністратором с. Доробратово Іршавського р-ну. Весною 1939 р. коли Гітлер розчленував Чехословаччину в результаті проведення двох арбітражі у Відні, всі південні райони Закарпаття, де проживала більшість угорського населення були віддані Угорщині.

З 1946 року – Закарпатська область у складі УРСР. Місцева влада за вказівкою КДБ постійно веде з о.Андрієм бесіди, спрямовані на те, щоб умовити його на перехід до російського православ’я.

Він не дав на це згоди, і в кінці 1948 року його із сім’єю вмселяють з парояльного будинку. На початку 1949 р. розпочався відкритий наступ влади на Греко-католицьку Церкву, і о.Андрію було заборонено виконувати будь-яку душпастирську роботу. Щоб утримувати сім’ю він працює на різних роботах. І тепер з ним проводять бесіди.

13 червня 1949 року на 43 році життя помирає його дружина. Через рік – на початку 1950 р. його заарештовують співробітники КДБ, а Закарпатський обласний суд 21 квітня 1950 р. засуджує на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і з конфіскацією належного йому майна. На цей момент його дітям: Каті виповнилося 20 років, Єві – 19, Андреї – 13, Магдалині – 12, Андрію – 3. Після суду був вивезений через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу Казахської РСР. Його праця 6 років і 2 місяці використовувалася на різних роботах у таборах: села Актас-Карабас, сел. Дубовка, сел. Чурубай-Нура та м. Караганда. За часи перебування в таборах отримує спеціальність кладчик. В його записах зроблених в таборах є власноруч записаний календар 51-56 років з зазначенням всіх церковних свят. 12 червня 1956 р. звільнений з-під стражі й приїхав додому. Але свобода теж не була легка. Один з його товаришів так писав йому після свого звільнення 2 червня 1956 за 10 днів до його власного.

Дорогий Бонді бачі!

Перші кроки по шляху волі не такі вже й легкі і приємні.

Як тільки виставиш ногу за ворота – обшук, причому ретельний і неприємний, мабудь тому ретельний, що присутній був сам підполковник.

Друга неприємність: внаслідок недбалості писарів дванадцятеро не дістали квитки на поїзд, бо не включили нас у список, зате трьох таких включили, які не мали попасти у партію.

Третя: Солотвино, бо прикордоння важко дістита квитки. Я просив до Ужгорода ти теж так роби. В іншому все в нормі. Перепустка зв’язана з нескінченим часом, повністю чистий виходиш, не залишається вже ніяких прав. Гроші я без проблем дістав 147 рублів зарплата, 120 – власних грошей і 50 рублів допомоги. Деякі і власні заощадження маю –  так що на перші тижні досить. В іншому все добре. Всі ці неприємності блякнутьу променях майбутніх днів свободи.

о. Андрій повертається в Середнє, де в Єлизавети Слук – сестри покійної дружини проживає його син. Тут йому вдається робітником на Ужгородському харчкомбінаті, де працював до 1970 р. й вийшов на песію по хворобі. Помер 10 квітня 1975 р. на 76 році життя і 48 році душпастирствав м. Ужгород, а його тлінні останки поховані в сел. Середнє.

  
Отець Йосиф Уйгелі народився 14 березня 1913 року в сім'ї греко-католицького священика Євгена Уйгелі і Корнелії в с.Копинівці Мукачівського району . Сім'я була багатодітна - 12 дітей. Батьки походили із сімей поколінь священиків.










В рідному селі, де в той час його батько був парохом закінчив чотири класи початкової школи . Тут йому прищепив любов до навчання вчитель Ілля Немеш . Потім батьки віддали сина в Ужгородську греко-католицьку реальну гімназію, яку закінчив в 1923 році. Духовним наставником та помічником був його дід - о.Іреней Уйгелі.

Вплив релігійного виховання сім'ї та в гімназії, зародили в юнакові потяг до духовного життя, і він 17 лютого 1932 року поступає до греко-католицького Богословського ліцею(семінарії)а м.Ужгород. 9 грудня 1937 бере шлюб із дочкою греко-католицького священика Олександра Шерегеллі та Єлизавети Рошкович - Катериною Шерегеллі. Після закінчення богословських студій 19 грудня 1937 був рукоположений на священика єпископом Мукачівської єпархії Олександром Стойкою. Першу свою Службу Божу (приміцію) відслужив 26 грудня 1937 року в церкві Миколая Чудотворця в с.Доробратово під керівництвом дідуся, пенсійного священика Іренея Уйгелі та в співслужбі з батьком - о.Євгеном Уйгелі та тестем - Олександром Шерегеллі. Свою душпастирську працю розпочав помічним священиком(капеланом) в м.Хуст в церкві Вознесіння Господнього, де парохом був о.Іван Бокшай.Часто навіщав та гостював в нього о.Теодор Ромжа, який на той час був назначений єпископом Олександром Стойкою парохом в с.Березово Хустського району. В Хусті в сім'ї священика Йосифа Уйгелі народилося двоє синів Йосиф та Юрій.

З 1945 року працює парохом в с.Великі Лучки Мукачівського району, а з 1945-1949 рр. парохом в селищі Середнє. Тут народжуються троє діток - Катерина, Степан та Марія.

18 лютого 1949 року отримує лист від греко-католицького єпископа Мукачівського, в якому було сказано про заборону місцевою «совєтською» владою проведення душпастирської роботи греко-католицьким священикам. Але греко-католицька віра не закінчилася і не вмерла - вона пішла у підпілля. Отцю Йосифу Уйгелі місцева влада заборонила проводити будь-яку душпастирську роботу, за те що він не погодився воз'єднатися із російським православ'ям.

Працевлаштуватися на той час священикам було неможливо, бо місцева влада та органи КДБ забороняли приймати на роботу священиків, змушуючи, їх таким чином до покори.

Отець Йосиф настирливо шукав роботу - треба було сім'ю кормити. Наприкінці липня 1949 року він знайшов роботу в с.Люта Великоберезнянського району, де Коломийський лісгосп проводив лісоповал. Тут о.Йосифа прийняли рахівником у бригаду, в якій вже працювали його олтарні брати: о.Микола Желтвай - бригадиром, о.Юрій Чургович - старшим конюхом, о.Микола Зомбор - молодшим конюхом, о.Йосиф Головач - бензозаправником. Але і тут священики працювали недовго - в кінці вересня 1949 року були звільнені, не без допомоги співробітників КДБ. Знову о.Йосиф шукає роботу. Нарешті йому вдається влаштуватися в Ужгородському Комунжитлобуді робітником. Тут він працював до 3 червня 1950 року. По дорозі з роботи додому на поїзді співробітники КДБ зняли його з поїзда і з того часу родина не бачила його 6 років. Разом з тим, органи КДБ зробили обшук а хаті і конфіскували майже все майно(меблі, книги) та виселили родину: дружину та п'ятеро дітей на вулицю. Старшому сину тоді було - 12 років, а самій молодшій дочці Марії - тільки один рочок.

Обласний суд 22 липня 1950 року засудив о.Йосифа Уйгелі на 25 років позбавлення волі з поразкою правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна.

В Ужгородській тюрмі тримали о.Йосифа сім місяців. Тут він прожив свої нелегкі часи зі своїми колегами-священиками - о.Дизедеріям Герайдою та Олександром Ергеші. 28 липня 1950 року потрапив у табори ГУЛАГу Казахської РСР. Ця подорож тривала цілих два тижні. Повернувся він худим, змарнілим блідим до невпізнання. Після короткого відпочинку пробував працевлаштуватися і, накінець, довгі пошуки увінчалися успіхом: він почав працювати робітником на різних будівництвах Ужгородського Рембудуправління. Це була важка і шкідлива робота. З 1977 року о.Йосиф працює на Середнянському підприємстві по виготовленню гуми. Тут він пропрацював до пенсії. З Божою ласкою збудував будиночок в Середньому, бо до того часу сім'я жила в сараї, збитого з дощок. Старався дати дітям належну освіту. Але не забув про своє основне покликання - служити Господу Богу. Активно включався в підпільну роботу греко-католицької церкви: відправляв таємно Служби Божі, хрестив, сповідав, і т.д. отець Йосиф обслуговував вірників не тільки Середнього, але за потребою - і в інших селах району по всій території Мукачівської єпархії. Часто навідувався до Середнянської школи - вчив дітей святому письму, проводив уроки катехизації, прививав діткам любов до Бога та вчив їх ніколи не зрікатися своєї віри.9 січня 1951 року о.Йосиф прибув в один із таборів м.Караганда, де важко працював на цегельному заводі. Тут він свою нелегку долю невільника ділив з олтарними братами:о.Євгеном Климом, о.Юрієм Романом, о.Андрієм Теліщаком, о.Стефаном Урстою та римо-католицьким священиком з Солотвини о.Антоном Гевелі. Багато священиків не видержували важкі кліматичні умови (мороз -50 С), важку роботу, нехватку їжі і помирали на очах у о.Йосифа, якого в живих держала, мабуть тільки молитва та сильна віра. Багато листів писав додому, в яких старався підтримати свою родину теплими душевними словами. Він знав, що після його арешту, на тендітні жіночі плечі його дружини ліг важкий тягар по утриманню та вихованню п'ятьох малолітніх дітей. Як дружина репресованого греко-католицького священика, знайти постійну роботу не могла: всюди відмовлялися та називали її ворогом народу. Щоб якось вижити, Катерині Уйгелі доводилося працювати на тим часових низькооплачуваних роботах. Але хоч вона була маленька та тендітна жінка, проте сильна духом і вірила що зміниться на краще і сподівалася на Божу ласку і так виховувала своїх дітей: Боголюбивими чесними та скромними людьми. Діти знали,що їхнього батька засудили несправедливо і, писали листи в різні інстанції(Верховну Раду, Ворошилову, Малинкову) з надією про помилування. Але відповідь звідусіль була негативною. Та віра в Господа не покидала сім'ю. І ось, 5 березня 1956 року о.Йосиф Уйгелі повернувся додому. Повернувся він худим, змарнілим блідим до невпізнання. Після короткого відпочинку пробував працевлаштуватися і, накінець, довгі пошуки увінчалися успіхом: він почав працювати робітником на різних будівництвах Ужгородського Рембудуправління. Це була важка і шкідлива робота. З 1977 року о.Йосиф працює на Середнянському підприємстві по виготовленню гуми. Тут він пропрацював до пенсії. З Божою ласкою збудував будиночок в Середньому, бо до того часу сім'я жила в сараї, збитого з дощок. Старався дати дітям належну освіту. Але не забув про своє основне покликання - служити Господу Богу. Активно включався в підпільну роботу греко-католицької церкви: відправляв таємно Служби Божі, хрестив, сповідав, і т.д. отець Йосиф обслуговував вірників не тільки Середнього, але за потребою - і в інших селах району по всій території Мукачівської єпархії. Часто навідувався до Середнянської школи - вчив дітей святому письму, проводив уроки катехизації, прививав діткам любов до Бога та вчив їх ніколи не зрікатися своєї віри.

Після легалізації греко-католицької церкви, в листопаді 1989року о.Йосиф бере активну участь в організації греко-католицької громади в селищі Середнє. Але, так як, православні брати не віддали храму нашій громаді - то довелося проводити Службу Божі під відкритим небом. Та отець Йосиф, разом з вірниками невеличкої греко-католицької громади (це Андрій Теліщак, Матейко Емма, Андрій Ладіш, Надія Марущак, Марія Перевузник, Йосиф та Іван Басараби та багато інших), не втрачав надії і що колись і в Середньому буде гарний греко-католицький храм, де всі зможуть вільно молитися та прославляти Господа Бога,бо тоді ж задля чого він та багато інших його отарних братів терпіли поневіряння в таборах ГУЛАГу. За дорученням єпископа Івана Семедія обслуговував, крім Середнього, ще села Вовкове, Андріївку та с.Доробратово Мукачівського району. Всюди він встигав, ніколи не запізнювався, або відміняв Службу Божу - то при тому що завжди ходив пішки.

Та нелегкі роки ГУЛАГу вдалися взнаки і в серпня 1997 року після нещасного випадку та перенесеної важкої операції, отець Йосиф змушений був піти на пенсію. Реабілітовано було отця Йосифа Уйгелі тільки 1 липня 1992 року на підставі ст. 1 Закону Української РСР « Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від17 квітня 1991 року.

Збулася й найзаповітніша мрія о.Йосифа - в 2004 році завершилося будівництво греко-католицької церкви Успення Пресвятої Богордиці і отець Йосиф Уйгелі зміг бути присутнім на посвяченні в березні місяці 2004 року

Помер о.Йосиф на 92 році свого земного життя, 67 років душпастирської роботи 22 липня 2004 року.




  
Пам'ять
Мініштрант
Всі права захищено. Голос Серця 2009-2016
Парох
Пам"ять
Мощі Святих
Церковний вісник
На головну сторінку
Вгору
MD TV

Фото

Пісенник

Чат

FTP

Дозвілля